Іноді у всіх з’являється дивне відчуття, що всі ці люди навколо теж особистості, і у кожного абсолютно різна доля і життя. Це дивно, тому що в звичайному житті ми про це не замислюємося, а в такі моменти ми починаємо ніби співчувати всім… Одна дуже цікава і трагічна особистість попалася мені, коли я працювала в стаціонарі. Її звали Лілія, їй було 72 роки. За її розповідями я зрозуміла, що вона була дитиною війни, до нещастя в прямому сенсі. Вона народилася прямо під час війни. Вона жила тільки з матір’ю. Батька не було з самого її дитинства, а мама зовсім забороняла про нього говорити або питати, навіть іншим людям.
Поруч з ними жила сестра її матері, жила абсолютно одна, чоловіка не стало на фронті, а дітей завезти не встигли, ось вона і залишилася самотньою вдовою. Всім своїм рідним і друзям мама Лілі ставила одну умову, в присутності маленької Лілії не говорити про війну. Лілія знала, що йде війна, але ні від кого вона не чула жодного слова про війну і не знала, що діється насправді. Коли дівчинка вчилася в сьомому класі, її мама сильно захворіла. Хворобу, як і всі інші погані новини, ретельно приховували від Лілії. Одного разу, побачивши, як дівчинка чекає матір біля лікарні, її тітка міцно обняла дитину і сказала:
— Був би твій батько зараз поруч, жили б ми як в кращі часи. Особливого значення цим словами Лілія не надала. Війна все ще йшла. Була осінь. Красивим вальсом листя падали на підлогу і накопичувалися в шарудить купу, а мами Лілії в таку тужливу красиву пору не стало. Очі дівчинки, за розповідями тітки, стали ще мляві, і саме тоді тітка вирішила передати дещо дуже важливе Лілії. А саме-лист від мами. Вміст листа розкривав всю долю її батька, офіцера, який квартирував у їхньому будинку під час війни. Після цього листа, усвідомлення, скільки всього її мама пережила тільки заради того, щоб Лілія жила, дало їй нову тягу до життя, і вона сама собі обіцяла стати кращою версією себе, дочки її мами.