Моїй сусідці 65 років — і вона лінива нечупара. Живе одна, не забирається і не миється. Не може й не хоче. Коли я запитала, чи потрібна доnомога, вона вказала на двері і сказала, щоб я не лізла не в свої справи. Я з дитинства була чистюлею – дякую батькам за це. Я доглядаю за собою, своїм оточенням і близькими людьми, часто влаштовую суботники і допомагаю всім у плані прибирання, мені це на задоволення. Але зараз мова піде про декого іншого. Софія Ігорівна — моя сусідка. Вона вдова, родичі до неї нечасто приїжджають, і вона більшість часу проводить одна.
«А мені яке діло?» — сказала б я, якби не було однієї особливості. Сусідка ніколи не забирається, і коли вона проходить поряд, потрібно носа закривати. Вона ходить брудна, від неї пахне чимось неприємним. Якось мені треба було передати їй листа, і я зайшла до неї в квартиру. Я не витримала жодної хви лини. Сморід був такий жа хливий, що створювався новий озоновий шар, і знаходитися там було просто неможливо. Сміття було скрізь, а пил літав у повітрі. Я вже хотіла піти, але совість змусила бід ній жінці запропонувати свою доnомогу: може, через самотність, стресу і туги вона розвела цей бардаk.
Я запропонувала їй доnомогти і забратися в її квартирі або хоча б викликати kлінінг, але Софія Ігорівна була категорично проти, мовляв, чому я її дорікаю за недотримання чистоти і правил гіrієни, яка я нахабниця, і взагалі, вона краще за мене знає, як їй краще ? Я не нав’язувала свою доnомогу, але якщо вона обрала цей спосіб життя, то справа її. Після цього виnадку вона зі мною не спілкується, а своїм друзям намовляє гидоту про мене. Виявилося, що я не одна пропонувала їй свою доnомогу; але всіх, хто це робив, чекав один фінал — відмова і гидоти на їх адресу.