Я вийшла заміж майже десять років тому – за Ігоря – коли мені було 25. Майже відразу після початку спільного життя він заявив мені про свої бажання. Він дуже хотів двох дітей, один із яких обов’язково мав бути хлопчиком. Хлопчика він хотів, щоб продовжувалося його прізвище. Для мене тоді не мало значення, якої статі буде дитина, адже головне не це. Слова Ігоря для мене були архаїчними не дуже приємними. Ось і минуло десять років, у нас двоє дітей, обидві дівчинки: Альона та Лариса. Коли нapօдилася Альона, ми вже мали однокімнатну квартиру,
там Ігор зробив маленьку дитячу зону, де поставив ліжко дочки — і так стали жити. Я тільки вийшла з декрету, коли знову завariтніла. Чоловік дуже сподівався, що ми матимемо хлопчика. Та не лише сподівався, а й вимагав. Коли нapօдилася Лариса, він дуже засмутився: не відчути це було неможливо. Рік він нічого не говорив із цього приводу, але потім почалися нескінченні розмови про те, як сильно він хоче хлопчика. Не так, що я проти дітей, або щось таке. Але троє дітей в однокімнатній квартирі це неможливо.
Діти ж зростають, витрати теж. Чим він думає, коли говорить про третю дитину? Коли я сказала, що третя дитина нapօдиться, коли у нас буде трикімнатна квартира — вона більше не стала згадувати про це. Добре, що почав більше часу приділяти і дітям, і мені. Я сподіваюся, що він зрозумів, що стать не має жодного значення. Діти – це діти. Не має значення, хлопчик чи дівчинка. Адже зараз у нас два ангелочки: він повинен зрозуміти, що насправді він щасливий батько.