Алла сиділа біля вікна, пропускаючи через себе останні промені сонця. Її думки були зайняті спогадами про часи, коли вона і Павло тільки починали своє спільне життя, і кожен день був сповнений захопленням та новими відкриттями. – Алла, – тихо промовив Павло, з’являючись у дверях кімнати. – Пам’ятаєш наше перше побачення? Вона посміхнулася, згадуючи той день. – Як я можу забути? Ти запросив мене до парку, і ми цілий день гуляли, розповідаючи один одному історії з дитинства. Павло підійшов і взяв її за руку. – Давай зробимо щось особливе. Завтра. Адже нам ніщо не заважає, правда? Наступного дня Павло запросив
Аллу до ресторану, де вони не були багато років. Вечір пролетів непомітно : вони обговорювали подорожі, які мріяли здійснити, книги, які читали, та фільми, які хотіли б подивитися разом. — Пам’ятаєш нашу подорож на море? — почав Павло, коли вони вийшли з ресторану. — Ту, де ти впав із дошки для серфінгу і всю ніч скаржився на біль у спині? – сміючись, відповіла Алла. — Так, саме ту, — з усмішкою відповів він. — Що скажеш на те, щоб знову поїхати туди?
Advertisements
Незабаром вони вже планували свою майбутню відпустку. Повертаючись до пристрасних обіймів юності, Алла та Павло переосмислювали свої стосунки, роблячи їх яскравішими та насиченішими. І так кожен день ставав для них новою пригодою. Вони вчилися заново бачити один одного, шукати і знаходити те, що раніше упускали з уваги. — Павло, як думаєш, ми можемо заново закохатися одне в одного? Він глянув на неї, глибоко заглянувши в її очі, і прошепотів: — Ми вже це робимо, люба. І саме в такі моменти вони розуміли, що справжнє кохання не зникає з часом. Воно просто змінюється, адаптуючись та розтягуючись на все життя.