Все своє життя, виховуючи двох дітей, я вірила, що в старості мене підтримуватиме дочка. На сина я особливо не розраховувала, адже була впевнена: він одружиться і залишить рідну хату. Я уявляла, як він заживе своїм життям, а я залишуся з дочкою, допомагаючи їй у всьому. Мого чоловіка не стало вже давно. Степан був доброю і порядною людиною. Він сам збудував для нас великий міцний будинок, забезпечував сім’ю, тримав господарство, збирав гроші. Поки він був живий, я з дітьми нічого не потребувала, і навіть після його смерті ми жили безбідно завдяки його передбачливості. Я часто молилася, щоб Бог послав дочці щасливу долю. Я мріяла, що вона приведе додому гідного чоловіка, а я допоможу їм, як зможу: няньчитиму онуків, стежитиму за будинком і господарством. Натомість я чекала лише любові та поваги. Роки минали. Син ніби відчував, що я ставлю дочку на перше місце, але ніколи не дорікав мені. Він виріс і несподівано привів до будинку наречену. Замість радості я відчула гнів. Я зустріла їх неласково, а зрештою прямо заявила:
– Жити тут ви не будете. Син нічого не сказав у відповідь, зібрав речі, взяв за руку тендітну дівчину і пішов до тещі до сусіднього села. Тоді я не відчувала сорому, навпаки, була задоволена. Раділа, що син тепер не з нами, і весь свій час я можу присвятити дочці. Орися тоді навчалася в місті, і я відправляла їй кожну копійку. Якось до мого будинку під’їхав дорогий позашляховик. З машини вийшов високий статний чоловік і повів мою дочку за руку. Так я дізналася, що Орися виходить заміж. Весілля було заплановане в Тернополі, а жити вони збиралися там же — її чоловік мав бізнес. Я раділа і хвилювалася одночасно, сподіваючись, що це на краще. Весілля було пишним, і я віддала молодим усі свої заощадження — 30 тисяч гривень. Хотіла показати зятю, що я не якась бідна сільська жінка. Він байдуже взяв гроші, навіть не подякувавши, лише трохи посміхнувся. Після цього я повернулася до спорожнілої хати.
Тоді я зрозуміла, що на мене чекає самотність. Орися не дзвонила. Раз на тиждень я набирала її номер, але чула лише холодні, уривчасті відповіді. Добрих слів від неї не дочекатися, та й сама вона мною не цікавилася. Минали роки, здоров’я здавало. Син приходив щосуботи, приносив продукти, носив воду в будинок, допомагав по господарству. У нього з дружиною вже було двоє дітей. Сусіди говорили, що синові пощастило: його прийняли в добрій родині, де його цінують і люблять, а теща у нього – золота людина. Але за всі ці роки невістка ніколи не переступила поріг мого будинку. Орися приїжджала лише кілька разів. І тільки тоді, через багато років, я усвідомила, якою егоїстичною і несправедливою матір’ю була. Коли син знову з’явився на порозі, я вирішила сказати йому: – Я була поганою матір’ю для тебе. Я хочу переписати на тебе будинок, землю та пай, що залишився від батька. Навіть якщо ти з дружиною мене не вибачте, я зроблю це, щоб моє сумління було чистим. Син махнув рукою, але я наполягала. Попросила прийти з дружиною та дітьми, щоб я могла вибачитись. Коли вони переступили поріг, більше з дому не йшли. Тепер ми живемо разом і я оформила все майно на сина. Жаль, що втратила стільки років, перш ніж зрозуміла, як помилялася. А Орися не виявила до мене жодного інтересу. Вона тепер «важлива дама» і не вважає за потрібне спілкуватися з сім’єю.