З лютого 2022 року я з небажанням живу в Чехії. Мій чоловік переконував мене переїхати сюди з нашими дітьми через заворушення на батьківщині. “Перечекай там з дітьми”, – наполягав він, сам залишаючись на батьківщині, – “коли все налагодитися, я вас поверну, обіцяю”. Освоїтись тут було нелегко. Я завжди мріяла мандрувати, але не так, як зараз. Комфорт цієї чужої країни мало чим міг полегшити мої страждання. На щастя, Клара, колишня сусідка, яка нині живе у Празі зі своєю родиною, дуже допомогла. “У нас є трохи місця, поживи у нас”, – запропонувала вона. Ця щедрість дала нам тимчасовий притулок, поки ми жили та вечеряли в них.
Адаптація зайняла час. Дні зливались один з одним, але потреба йти вперед заради моїх дітей не давала мені спокою. “Вашому батькові доводиться набагато гірше, ми маємо бути сильними”, – нагадувала я дітям і, можливо, собі самій. Зрештою ми знайшли невелику квартиру, і діти почали ходити до школи, полегшивши мій тягар. Я почала вивчати мову і зрештою влаштувалася на роботу прибиральницею. “Це пряма робота, тож платять пристойно”, – сказала я родичці під час короткого візиту до України. Цей візит, призначений для возз’єднання з сім’єю, на жаль, перетворився на млин пліток. Моя двоюрідна сестра Зіна під виглядом поради влізла в мої фінансові справи.
“Скільки ти заробляєш? Які в тебе витрати на місяць?” – цікавилася вона. На жаль, на своєму дні народження вона поділилася з усіма докладною інформацією про моє фінансове становище, неправильно витлумачивши моє життя в Празі як розкішне. “Вона живе добре і не хоче допомагати нам, подивіться на неї”, – мовила Зіна, викликаючи розчарування та плітки серед родичів. Тепер, знаючи про зраду, я поклялася: “Більше я не ділитимуся особистими подробицями. Якщо комусь цікаво, нехай самі розбираються”. Розчарована, я вирішила, що краще допомогти незнайомцю, ніж такому невдячному та заздрісному родичу. Я не права, як ви думаєте?