“Я не хочу продавати свою квартиру”, – твердо заявила я, не готова відмовитися від своєї безпеки заради спільних інвестицій у спільне житло, – “у нас достатньо грошей на іпотеку. Ми можемо здавати мою квартиру та потихеньку регулювати платежі”. Але мій чоловік був непохитний і заперечив: “Якщо ми продамо твою квартиру, іпотека нам не знадобиться. Ми використовуємо гроші від продажу разом з нашими заощадженнями, щоб купити нове житло”. Я не могла погодитись з його логікою. Спогади про переїзд з однієї орендованої квартири в іншу разом з мамою після розлучення батьків переслідували мене. Я бачила, до чого може призвести фінансова залежність і сподівалася, що він зрозуміє мій страх повторити історію мами.
Він вислухав мене, співчутливо кивнув головою, а потім підтвердив свою позицію. “Я не такий, як твій батько. Я не залишу ні тебе, ні наших майбутніх дітей”. Я згадала, як мої батьки, колись щасливі, розлучилися, коли мені було вісім років. Моя мати продала свою нерухомість, щоб переїхати до батька, і була вигнана з мінімальним майном під час їхнього розриву. Настали важкі роки дешевої оренди та невизначеного житла, поки ми не успадкували скромну квартиру від моєї двоюрідної бабусі. Тепер, коли мами не стало, квартира належала тільки мені, і мій чоловік наполягав на її продажу, щоби не влазити в борги.
“Ти мені не довіряєш? Що ж ми тоді за сім’я?” – спитав він з образою в голосі. Незважаючи на його заперечення проти накопичення боргів, коли ми можемо цього уникнути, я стояла на своєму. Він не торкався цієї теми, поки була жива моя мати, але тепер він був невблаганний. Я не хотіла, щоб наші суперечки загострювалися, але й не була готова відмовитись від своєї власності, коли вона означала набагато більше, ніж просто фінансова цінність. У міру того, як наші розмови ставали все більш напруженими, я боялася, що квартира матері може знадобитися мені раніше, ніж я передбачала.