Знаєш що, онуче мій любий! Якщо я вам так заважаю, то тут варіант тільки один. Ні до доньок більше не поїду, ні по друзям, та подругам поневірятися не стану. І діда ніякого мені не треба шукати. Дивись, що вигадали! Заміж мене видати на старість років! -Бабусю, ну а я тобі про що давно говорю! Та й мама теж каже! Переходь у будинок для літніх людей. Будинок на мене перепиши, тобі там кімнатку і дадуть, мама домовиться. І не одна, є з ким поговорити, сусідки під боком, і мені заважати не будеш. -Нікуди я зі свого будинку не піду. Я тобі так скажу, Сашко. Якщо я тобі заважаю, то сам йди. Ти молодий, голова розумна. Іди, шукай квартиру, та живи, як хочеш. Вчитися не захотів-працюй іди. Хоч щодня нових дівок води. Я літня людина, мені 65 років через місяць буде, мені спокій, та тиша потрібна. Хватить, поблукала пару років, настав час і додому повертатися. Не діло це, онуче, коли ви мене з мого ж будинку гоните, та на мою пенсію зі своїми нареченими живете. Не гумова вона у мене, ця пенсія. Тож тиждень тобі терміну. Не знайдеш квартиру – йди до друзів, та до подруг. Або до цієї твоєї, як її там, забуваю весь час, щоб сьогодні ж у моєму домі не було. Треба ж, придумали, то нареченого мені на старості літ шукають, то в будинок для літніх людей відправити хочуть!
Обурений онук ще щось намагався сказати, але Лідія Павлівна його вже не слухала, мовчки пройшла до своєї кімнати та зачинила за собою двері. Їй стало аж не добре. Потрібно відпочити. Сама від себе Ліда не очікувала такої рішучості. Нагромадилося обурення, ось і висловила все, що накипіло. Довгих 2 роки мовчала, за першим покликом бігла то до однієї доньки, то до другої, а потім так само, по першому натяку, мовляв, чи ви, мамо, не загостилися їхала до себе додому. А тут онук, 20 років від народження і вже господарює в її будиночку. То одна в нього наречена, кохання всього життя, то інша, а бабуся ніби заважає, сопить за стіною, порушує романтичну обстановку. -Бабусю, ти б у гості хоч до кого з’їздила, ми б з Вікою, Марією, Світлою, Ірою (потрібне підкреслити, дівчата змінюються часто) удвох побули б. І Лідія Павлівна їхала то до сестри двоюрідної, то до куми, то до колишньої колеги, де сиділа допізна, щоб не заважати молодим. Візити ці спочатку були в радість і сестрі, і кумі, і колезі, але потім, коли стали повторюватися кілька разів на тиждень, радість зійшла нанівець, і зрозуміла Ліда, що тяжіють люди її присутністю.
У той самий момент, коли вже й у гості з’їздити до пуття було нікуди, народила старша дочка. Життя в місті, іпотека, і старша дитина-школяр ніяк не схильні до тривалого перебування в декреті, і допомога бабусі була як ніколи до речі. Поїхала Лідія Петрівна до доньки. І якщо спочатку всіх все влаштовувало-гарячі вечері, чиста квартира, доглянуті онуки, то через кілька місяців зять Ліди, який сказати був всього-то на 10 років молодший за свою тещу почав висловлювати невдоволення. -Лідія Петрівно! Ви такі сосиски більше не купуйте, їх їсти не можливо. Та й навіщо одні сосиски їсти, якщо ви все одно цілий день вдома? Вам важко приготувати нормальну їжу? Котлетки, наприклад, або відбивні… -Лідія Петрівно! Котлетки це добре, але вже щось дуже багато грошей ви витрачаєте на господарські потрібні, та на продукти! Економніше треба бути! -Лідія Петрівно! Набридли вже ці макарони та салати? Економія це добре, але м’яса в раціоні обмаль. І ось так у всьому. Ви мовляв, Лідія Петрівно, вдома з дітьми сидите, могли б старшу онучку і по навчанню підтягти, навіщо нам за живої бабусі репетиторів наймати?
А ще діставалося Ліді і за розмови по телефону, мовляв нічого тут балаканиною займатися. Та й онука старша – дівчинка з характером. Хоч і маленька ще, 4-й клас, а гонору! І одягається бабуся не модно, і ганьбити її перед друзями, і вчитися просить! І взагалі, бабусю, навіщо ти до нас приїхала? У тебе свій будинок у селі є, туди їдь, та командуй! Мовчала Ліда, все терпіла, кожному догодити намагалася. Зятю м’ясо купувала зі своєї маленької пенсії, онуці теж грошей на кишенькові витрати підкидала, як компенсацію, і навіть онуку Сашку, який і не вчився до ладу, і не працював, теж залишки пенсії на карту переводила, щоб хоч борг за світло та воду не збирався. Доньці скаржитися марно. Вона чоловіка цінує, слова проти нього не скаже! Іноді, коли чоловіка вдома не було, скаже так, побіжно, мовляв пзачекай, мамо, це для мого блага, і все на цьому. Коли молодша онука пішла в ясла, сім’я відразу перестала потребувати послуг бабусі. Зять так прямо і сказав – Лідія Петрівна, дякую, ви нам більше не потрібні, можете їхати до себе.
Щаслива ЛІда додому поїхала. Нарешті буде сама собі господаркою. Коли захотіла-лягла, коли захотіла-встала. Та не тут було. У її хатині онук, Сашко, син дочок старший, від якої тільки приїхала, щільно так влаштувався. Та не один, а з нареченою. У хаті не прибрано, і за світло борги, та й воду ніхто не оплачував. Робити нічого, взяла бабуся кредит, борги погасила. Будинок у порядок привела. Зітхнула зі спокійною душею. А тут онук невдоволений. Будиночок-то маленький, 2 кімнати, та кухня. Ніякого особистого життя, коли за стіною бабуся. І знову несподівана радість трапилася, молодша дочка народжувати зібралася, приїжджай мовляв мама, допоможи з дитиною. А куди подітися? Зібралася та поїхала. 3 місяці прожила, коли зрозуміла, що знову зайвою стала. Не стала чекати, коли попросять помешкання звільнити, сама додому поїхала. І знову онук невдоволений. Так би, може, й терпіла далі Лідія Петрівна все це, якби не один випадок, який трапився після її приїзду додому. Знову відмила вона свій будинок, боргів правда не накопичилося, сама за все платила вчасно. Знову заважати стала онукові бабуся.
-Сашко, я до куми сьогодні в гості поїду, день народження у неї, повернусь пізно. Ви закрийтеся, я через задній вхід зайду, щоб вас не будити. -А що не з ночівлею? Будеш тут ночами ходити, нас будити. Залишилася б у неї, погостила кілька днів, ми б від тебе хоч відпочили. -Та де ж ви втомитися від мене встигли? Я тиждень як вдома тільки. -Ну знаєш, тиждень-теж термін. То не залишишся ночувати? -Ні, додому приїду. Свято було в самому розпалі. Спочатку посиділи в кафе, а потім найближчі поїхали до іменинниці додому. Сиділи, згадували молодість. Про проблеми намагалися не говорити. Ліда вже збиралася додому, коли іменинниці зателефонували. Зирнувши на Ліду, Катя вийшла на веранду, щоб поговорити. Незабаром вона повернулася і сказала Ліді, що дзвонила її дочка, Настя. -Настя? Що трапилося? А чому вона мені не зателефонувала? В них все добре? -Ліда взяла телефон у руки, і вже хотіла дзвонити доньці, та Катя її зупинила.-Не дзвони, кума. Все у них добре. Вона просила, щоб я залишила тебе ночувати. -Ночувати? Навіщо це? Я ж Сашку сказала, що додому приїду!
-Та Сашко матері зателефонував, сказав, що вони вдвох побути хочуть, а ти заважаєш їм. Ось вона мені й зателефонувала. Та й справді, залишайся, дай молодим відпочити, заразом і мені розповіси, що у вас там відбувається. -Та нічого не відбувається, все добре. -Знаєш, Лідо, коли все добре, діти чужим людям не дзвонять, та не просять матері дати притулок. Вона ж мені того тижня дзвонила, питала, чи немає в мене діда якогось на прикметі, щоб з квартирою був. Мовляв Сашку одружуватися пора, а тут ти їм у спину дихаєш. А так знайшла б діда, та до нього з’їхала, раз у будинок для лінтіх людей йти не хочеш. Усе Ліда розповіла. І про те, як зі старшою донькою жила, та не догодила, і про те, що молодшій завадила. І про онука Сашка нічого не приховала, заважає вона йому життя особисте налагоджувати. Що другий рік ось так живе, начебто і дім свій є, а зайва вона у тому домі. -Я ж кума і в своєму будинку не господиня. Сашко як школу закінчив, до Насті у місто поїхав. А там чоловік її новий, одразу показав, що Сашко не потрібен йому. Ось він і знову повернувся до мене. На службу не взяли і вчитися не пішов. Поки в школі навчався, Настя допомагала грошима, а як 18 років виповнилося, так скінчилося задоволення. Ось і сидить на моїй шиї.
Не залишилася Ліда у Каті ночувати, додому поїхала. А як приїхала, то все, що нагромадилося, і висловила онуку. Сашко матері поскаржився, що бабуся його з дому жене, то Настя зателефонувала, матір відчитати спробувала. Тільки Ліда їй те саме й сказала, що й онукові. З’їхав Сашко від бабусі, насамкінець сказавши, щоб на його допомогу вона не розраховувала, ноги його в цьому будинку не буде. Ліда одна, та тільки на радість їй самота ця, нарешті хоч зітхнути спокійно можна. Адже все життя підлаштовувалося під усіх. Поки доньки росли та заміж не вийшли. Як чоловіка поховала, то все одна і тягла на собі. Хотіла якнайкраще, а вийшло, що корисливих дітей виростила. Не діло це, коли на старості років людину з власного будинку женуть. Що це за життя таке, коли у своєму будинку ти зайва? Сашко одумався, приходив до бабусі вибачення просити. Та Ліда давно вже вибачила. Тільки назад жити не кличе. У гості – хоч щодня ходи, Сашко, але жити разом ми не будемо. Ти молодий, у тебе наречені на думці, а мені спокій потрібен. Доньки теж у гості кличуть, з дітьми потрібна допомога. Тільки Ліда не згодна їхати нікуди. Ось привозіть дітей до мене, з радістю посиджу з ними. Тут і чисте повітря, і мені у своєму будинку спокійніше. Тут я господарка, і ніхто мені не указ. Ліда каже, що чим далі, то рідніше. І мені здається, що вона права.