Коли я була на сьомому місяці ваrітності, ми з чоловіком вирішили поїхати до його родичів до іншого міста потягом. Я думала, що це стане найкращою поїздкою на поїзді в моєму житті, тому що я вже давно на цьому транспорті не їздила. Ох, знала б я, як я поми ляюся з цими думками. Ми спеціально вибрали нижні полиці, тому що я знала, що зі своїм животом на верхню я не залізу. Ми кинули свої речі на свої місця, і тут до нас зайшли мати з донькою 8-9 років. Вони сказали, що хочуть переодягнутися, і ми з чоловіком культурно вийшли з купе.
Коли ми повернулися, у мене просто щелепа відвисла. Та жінка кинула всі наші речі на верхні полиці, а сама з донькою влаштувалась на наших місцях. Побачивши це, мій чоловік спершу спробував культурно з нею поговорити, але результату не було. Тут вирішила втрутитися я, бо вже не могла тримати себе в руках. Я сказала, що мені складно навіть ходити, а на верхню полицю я не подумаю залізти. А ще я додала, що її дитина не така вже й маленька, щоб нею прикриватися; у неї там зошити та книжки лежали.
Мені ця “жінка” відповіла, що я ще не наро дила, але вже будую з себе матусю, побажала моїй дитині, що ще не наро дилася, всього поrаного і вийшла з купе з криkами. Я не розумію, звідки стільки аrресії у звичайних людей? Чому б тій жінці просто не купити квитки на нижнє ліжко, щоб уникнути таких випадків. Усю дорогу, що залишилася, ми їхали в різних купе, але тепер я зли лася на те, що зл их людей стало занадто багато навколо.