Ганні було одинадцять років, коли мати привела в будинок нового чоловіка, Артура. Рідний батько покинув їх, коли дівчинці було два рочки. Відносини з співмешканцем матері у Ганни не склалися. Той вічно був незадоволений нею. Називав дівчинку невдячною. Мовляв, він весь такий позитивний, взяв їх з матір’ю, тягне на собі, а безсоромна дочка нічого по дому робити не хоче. Останнє було абсолютною брехнею. Дівчинка намагалася в усьому допомогти матері. Після школи Алла переїхала в інше місто, поступила в коледж, жила в гуртожитку на стипендію. Якщо вдавалося, то підробляла. Додому приїжджала рідко. В один із приїздів мати звернула увагу на її зношену взуття. — На нове взуття грошей немає.
Ходжу в те, що є, — пояснила Алла матері. — Тримай, купи собі нове взуття, — Артур простягнув їй потрібну суму. Це було перший і останній раз, коли співмешканець матері проявив турботу про неї. Після коледжу Алла вийшла заміж за хлопця з рідного міста і з ним повернулися в рідне місто. Жили на квартирі свекрухи. Незабаром мати Алли захворіла. Артур тут же залишив її. Сказав, що хвора і чужа жінка йому не потрібна. Вони так і не зареєстрували свої стосунки. Алла доглядала за матір’ю, як могла, допомагала їй.
Але через два роки матері не стало. Артур навіть попрощатися з нею не приїхав. — Вона мені ніхто, — заявив він. Однак, коли пішла мова про спадщину, то Артур виявився тут як тут. Заявив, що він батько Алли, значить має право на квартиру її мами. Коли йому дали від воріт поворот, Артур вирішив звернутися до суду. На суді він розповідав, як дбав про Анну, навіть взуття для неї купував. Але його казки суд не задовольнили, і Артур пішов ні з чим. Після цього Алла забула про існування Артура, як той забув про її хво рої матері.