Вітя пішов. Забрав усі rроші, техніку, диван та пішов. Я стояла з восьмимісячною донькою на руках у порожній квартирі і не знала, як далі жити. Батьки мої померли, іншої близької рідні у мене не було, та й друзями в цьому місті я не встигла мати. Єдина людина, яка спала на думку була свекруха. Зрештою, я мати її онуки. Але цю думку я відігнала – стосунки зі свекрухою зводилися до поздоровлень на свята. Якщо раніше нас нічого не зблизило, то тепер точно ні. Один тиждень ми протрималися за рахунок невеликих запасів їжі, що залишалися в квартирі. Але вони всі скінчилися і підходив термін оплати за квартиру — вона ж була орендована. Ось у такому відчайдушному стані я була, коли несподівано приїхала моя свекруха. Вона оглянула порожню кімнату, похитала головою і веліла збирати речі. Я спробувала чинити опір, пояснити їй, що мені нікуди йти.
— Я знаю, — сказала свекруха, — тому й приїхала за вами. У мене поживете поки що, а там подивимося. Машина чекає унизу. Поспішай, будь ласка, там лічильник працює.Жила свекруха у передмісті. Вона мала невелике господарство: кози, кури, городик свій. Все це разом із її пенсією давало невеликий, але стабільний дохід. Парасковія Семенівна так доглядала нас, що я знову відчула себе дитиною. Незабаром я змогла влаштуватись на роботу, і ми дружно прожили разом два роки.Якось увечері у двері несподівано постукали. Парасковія Семенівна пішла відчиняти, і я почула голос Віті. Він прийшов зі своєю новою дівчиною, яка до того ж була ваrітною. — Без роботи я тепер, мам, немає rрошей за оренду платити, так що ми поки що в тебе поживемо, гаразд? Я вже подумки збирала свої речі, коли почула відповідь свекрухи: — Ні, синку, не гаразд.
Згадав про матір, коли потреба змусила? Адже в такому ж положенні ти покинув свою першу дружину та дочку. Не подумав, на що вони будуть жити, так? — А до чого тут моя перша дружина? — До того ж, що вони тут живуть. Тож вас, Вітенько, я прийняти не можу. — Ти не зобов’язана була їм дати притулок. – Я була зобов’язана. Адже це я не зуміла тебе правильно виховати. Та й на радість мені вони. Це тепер моя сім’я. — І з цими словами Параска Семенівна зачинила двері. Я знову вийшла заміж. Чекаю на другу дитину. Але Парасковія Семенівна продовжує залишатися найріднішою для мене та моєї доньки людиною. Та й ми для неї, мабуть, також. Ми ж тепер одна сім’я.