Я одружився з моєю kоханою 22 роки тому. Ми жили мирно, любили один одного. Але з часом мої теплі почуття до неї згасли, і моя любов перетворилася на ненависть. Вона стала дратувати мене. Останнім часом у неї з’явилися нові звички. Щоранку вона вставала з ліжка, підходила до вікна і віталася з сонцем, бажала собі гарного дня, а потім ще кілька хвилин стояла біля вікна, дивилася на дерева. Стала якоюсь іншою, очі завжди були сумними. Я думав, мовляв, вона знає, що у мене є інша, але мене дивувало те, що вона нічого не говорила. Вона дуже змінилася, не була тією, яку я колись любив. Потім мені стало ясно, чому вона так поводилася. У неї виявили хворобу — і їй залишалося дуже мало.
Ні я, ні діти не знали, що вона тяжко хвора. Вона нікому не говорила, навіть подругам. Дружина раділа кожній хвилині життя, бо знала: настане день, коли вона більше не побачить сонце, дерева, небо. Я проводив більшу частину часу зі своєю kоханкою в її будинку. Відчував себе поруч з нею повноцінним чоловіком, не хотів повертатися додому, втомився бачити похмуре обличчя дружини. Я твердо вирішив роз лучитися. Став шукати документи, але раптом в мої руки потрапила червона папка. Прочитавши зміст документів, що знаходились в цій папці, я мало не втратив свідомість.
Ці документи свідчили про те, що моя дружина хво ра. Тоді і зрозумів, чому вона змінилася. Того ж вечора я запросив її до ресторану. Весь вечір ми провели разом, я подарував їй великий букет бузків. Потім ми гуляли в парку, просто насолоджувалися компанією один одного. Я намагався зробити кожен її день особливим, але не говорив, що знаю про хво робу. В результаті хво роба перемогла-і через п’ять місяців її не стало. Після її відходу я знайшов дві записки, які ми написали на новий рік: вона хотіла прожити зі мною до кінця своїх днів — я побажав стати вільним. Наші бажання збулися, але в глибині душі мені досі важко.