У село я рідко приїжджала. Жила в обласному центрі та не хотіла згадувати про минуле. Я намагалася забути всі події, не хотіла згадувати пережите. Моя найкраща подруга запросила мене на весілля, про відмову чути не хотіла, мені довелося прийняти запрошення. Тепер я успішна жінка, але про особисте життя не хочу думати, я заборонила собі любити. Колись у мене було перше kохання. Він був старший за мене на шість років. Від нього мліли всі дівчата, але він вибрав саме мене. Мама відважувала мене, радила триматися від нього якнайдалі, але я любила його. Ми зустрілися і за півроку вирішили одружитися.
Все було готове: сукня, зала, гості запрошені. Ще день — і я стану найщасливішою жінкою. Але в одну мить усе перевернулося. Я дізналася, що моя подруга чекає дитину від мого нареченого. Я не повірила. Але вона прийшла до мене та підтвердила, що носить дитину. А наречений сказав мені: «Вибач, так вийшло…». Я була в розпачі, мама порадила виїхати з села, а решту вона залагодить. Я поїхала в місто, родичі мене дали притулок і знайшли мені роботу. Минуло десять років. Через минуле я не могла знову розпочати стосунки.
Пізніше я дізналася, що мого колишнього нареченого теж запрошено на весілля. Якби раніше дізналася, не приїхала б, навіть заради подружки. Зустрівшись із ним, я зрозуміла, що все ще люблю його. Перша думка, що спала мені на думку: »бігти» — але я вирішила залишитися. Тітка розповіла, що після мого відходу всі дізналися, що дитина не від мого нареченого. Подруга збрехала, але незабаром покинула чоловіка з дитиною, і він тепер вирощує чужу дитину. Чоловік підійшов до мене, почав вибачатися. Я давно вже вибачила його, бо кохала. Я залишилася в селі, і ми одружилися. Хоча я так і не одягла весільної сукні, але стала щасливою.