Після того, як мій чоловік пішов від мене у 45 років, я одна виховувала наших дітей, займаючись усім самостійно. Хоча він і платив аліменти, але зв’язок із нашою родиною втратив. Одного разу я попросила його відвідати нас заради дітей, але незабаром він перестав це робити через конфлікти з новою дружиною. Я сама більше не виходила на зв’язок, зосередившись на тому, щоб гідно і гордо забезпечувати своїх дітей, влаштовуючись на другу роботу і ставши для них і матір’ю, і батьком. Минали роки, а я все більше присвячувала своє життя дітям та онукам, забуваючи про свої особисті потреби.
Коли у нашому рідному місті на Харківщині почалися хвилювання, подруга запросила мене до Ірландії. Спочатку я не хотіла залишати сім’ю, але врешті-решт мене вмовили, і я була вражена тим, що там панували спокій і краса. Я планувала пробути там недовго, але моя подруга переконала мене продовжити свій візит і знайшла мені роботу на півставки. Вона переконувала мене витрачати гроші на себе, спростовуючи думку про те, що моє життя має обертатися лише довкола моїх дітей. Внаслідок цього пробудження я вперше почала дбати про себе: купила сукню, туфлі,
зробила нову зачіску. Загалом, я почала жити на втіху, подорожувати і спілкуватися зі своєю подругою. Однак дзвінок доньки, яка натякнула на фінансові труднощі і необхідність допомоги з онуками, спантеличив мене. Розриваючись між знову здобутою незалежністю та сімейними обов’язками, я тепер страждаю від почуття провини і нерішучості, розмірковуючи, чи варто мені повертатися додому чи продовжувати жити для себе, і ця дилема ускладнюється обмеженістю моїх фінансових можливостей.