Марк і Анастасія були тими щасливим молодятами, чий будинок завжди здавався сповненим тепла і любові, однак у їхньому житті була порожнеча, яку вони безуспішно намагалися заповнити. Роки йшли, а дитячий сміх так і не наповнював їхній затишний будинок на околиці міста. Марта, мати Марка, була каменем їхньої підтримки, завжди знаходила слова втіхи: “Не вішайте ніс, діти. Все прийде у свій час.” Проте, коли лікарі підтвердили, що ймовірність вагітності близька до нуля, Анастасія насилу придушеним голосом запропонувала альтернативу : “Може, нам варто подумати про усиновлення?
Адже ця дитина не стане меншою за нашу…” Слова Анастасії викликали у Марка бурю емоцій. “Усиновлення? Я… я не можу. Це ж чужа дитина!” — голос його тремтів від люті та розпачу. Не маючи сил стримати лють, Марк схопив куртку і пішов, залишивши Анастасію одну з її горем. Того вечора Марта знайшла його на старій лавці у парку, де він колись грав у дитинстві. “Марк,” – тихо почала вона, – “ти пам’ятаєш, як ти завжди казав, що хочеш бути таким же добрим батьком, яким був твій?” Марк кивнув, не в змозі зустрітися з її поглядом. “Кохання не знає біології, синку. Ти можеш стати батьком для дитини, яка на тебе чекає,”
продовжила вона, поклавши руку йому на плече. Слова матері пробудили у чоловіку нову надію. Він повернувся додому, де Анастасія все ще сиділа біля вікна. У руках він тримав букет квітів, а в очах — рішучість. “Пробач мені, Настя. Я був дурний. Давай підемо і знайдемо нашу дитину,” – сказав він, і в його голосі звучало не тільки прохання про прощення, а й тверда обіцянка нового початку. З того дня їхнє життя прийняло новий оборот, і незабаром у їхньому домі пролунав той довгоочікуваний дитячий сміх, що наповнив його щастям і любов’ю.