Все життя ми з чоловіком старанно відкладали гроші, знаючи, що нам потрібно утримувати двох зростаючих дітей. Ми ніколи не жили розкішно, тому наші заощадження накопичувалися повільно. Незважаючи на важкі часи, я ніколи не витрачала гроші даремно, щоб коли наші діти виростуть, ми могли брати участь у їхніх весіллях і забезпечити їм початковий внесок за квартиру. З деякою допомогою родичів наші син та донька почали самостійно виплачувати іпотеку та врешті-решт стали власниками власного житла. Поки вони ще виплачували кредити, ми допомагали їм, привозячи з нашого села продукти:
м’ясо, яйця, картоплю та багато іншого, щоб полегшити їхній тягар міських витрат. Коли вони стали фінансово стабільними, я відчула, що настав час знову почати накопичувати, але цього разу вже на старість. Мій чоловік, кваліфікований будівельник, як і раніше, добре заробляв, і в поєднанні з нашими пенсіями нам вдалося накопичити 200 тисяч за два роки. Ці гроші виявила моя дочка, коли одного разу допомагала мені забиратися. Вона вирішила, що ми зможемо використовувати їх на її та брата потреби, наприклад, на купівлю нової машини для її чоловіка. Однак я твердо сказала,
що ці гроші призначені для нашої старості, а не для них. Незважаючи на її запевнення, що вони подбають про нас у наші останні роки, я наполягала на тому, щоб залишити заначку для душевного спокою. Тепер і дочка, і син, який дізнався про це від сестри, ображені на мене. Але я запитую себе: що ми зробили не так? Чому нас звинувачують у тому, що ми хочемо забезпечити наше майбутнє?