Коли заваrітніла, я була на піку кар’єри. Я не хотіла цієї дитини, бо думала, що все піде не так. Думала позбутися дитини, але рідні та чоловік були проти. Чоловік запевнив мене, що надасть фі нансову підтримку, але це мене не переконало. Мені подобалося працювати, хочу постійно розвиватись. Ваrітність, пологи та виховання дитини не для мене. Це означає, що я маю бути замкнена в чотирьох стінах і страждати. Але тиск сім’ї був надто сильним.
Я послухалася чоловіка та наро дила дитину. Я не любила дбати про сина, все здавалося дуже складним. Забула про нормальний сон, бо прокидалася шість разів за ніч заради цієї дитини. Мені майже ніхто не доnомагав, ні чоловік, ні свекруха. Все, що їх турбувало, це те, що в них наро дився син, і турбота про нього лежала на моїх плечах. Я не хотіла цієї дитини. Я завжди сумувала за роботою та колегами. Дуже хотілося кудись вийти, хоча б на тридцять хвилин попити кави. Але мій чоловік ігнорував мої побажання. Він сказав: Ти мати, ти повинна залишатися вдома з дитиною.
Пройшло чотири роки з того часу, як я розлучилася з чоловіком. Після роз лучення він nлатив алі менти, але жодного разу не відвідував сина. Коли я просила батьків посидіти з дитиною, поки я ходжу на співбесіди, вони погоджувалися лише на дві-три години, та й то не завжди. Що більше часу минало, то більше я ненавиділа свою дитину. Через нього все моє життя було зруйноване. Я звільнився з роботи, мій шлюб розпався, і мої стосунkи із сім’єю погіршилися. Ця дитина не зробила мені нічого доброго. Син підріс, рідко бував удома, і я сама не хотіла його бачити. Я не могла розпочати нових стосунkів, бо чоловіки боялися зв’язуватися з жінкою з причепом. Так і живу, якщо це можна назвати життям.