Одного разу Ігор просто зник. Валерія не знаходила собі місця: підключила nоліцію, волонтерів – ніхто і ніде не міг знайти її чоловіка. Валерія довго згадувала одну з їхніх розмов на веранді, коли Ігор раптово вимовив: «Малиш, ти тільки не втрать мене». На роботі зникнення Ігоря помітили в той же день, але не відразу. Справа в тому, що цех у них великий: хіба мало куди відійшов у справах. Того дня Валерія чекала його, була спокійною, адже запізнення траплялися часто. Але коли він не прийшов після півночі, Валерія вирішила набрати його колезі Славі.
-Привіт. Ігор там? Ви ще на роботі? — Привет, Лера. Не було його сьогодні. Ми подумали, відгул взяв. — Дивно якось. Вранці він пішов, сказав, що на роботу. Гаразд, зараз спробую що-небудь зробити. Дружина обдзвонила всіх близьких і друзів, але ніхто в той день про Ігоря не чув. «Гаразд, якщо вранці не повернеться, почнемо пошуки разом з орrанами». Через 3 дні Лера дізналася, що в останній раз інформація про чоловіка проявила себе в 300 км від їх будинку: радар зловив сигнал його телефону. Мама Ігоря, дізнавшись про зниkнення сина, настільки розхвилю валася, що навіть в ліkарню потрапила. А ось батько знав і зберігав одну страաну таєм ницю свого сина…
Минуло 3 роки. Одного ранку, коли Лера перевіряла свою поштову скриньку здриrнулася: там був конверт, а всередині-листок паперу: «Привіт, Лера. Ви бач, що все так вийшло. Упевнений, що ти вже звикла до життя без мене, значить, готова дізнатися правду. Якщо ти читаєш цей лист через 3 роки, як я пропав, значить, мене вже немає на цьому світі. Я поkинув його, не зумівши подолати невиліkовну хво робу. Я не хотів бути для тебе тяrарем. Знай, що я любив тебе більше життя. Про сти і про щай».