На мене в транспорті витріщалася дівчина. Я взагалі транспорт не дуже люблю. На щастя, кошти мені дозволяють роз’їжджати своєю машиною з особистим водієм. Я генеральний директор однієї дуже успішної компанії. Але того дня мій водій захворів, таксі не було, довелося добиратися на роботу, як звичайна людина. Дівчина не відривала погляду від мене ні на секунду. Від її погляду мені стало ніяково. Щось її в обличчі було дуже знайоме, але я ніяк не могла згадати, де могла її бачити.
Вона дивилася дуже уважно, ніби мене знає і хоче мені щось сказати. Спершу я намагалася не помічати, але це було дуже складно. Коли настав час зійти на потрібній зупинці, я була рада, що нарешті позбавлюся цього чіпкого погляду. Але дівчина зійшла зі мною і вже на вулиці схопила мене за руку. Я здивувалася. -Вибачте, ви Наталія Петрівна Юрченко? -Так … А ви хто? -Я Ваша дочка. Від цих слів у мене похололи руки. Коли у 18 років, я, будучи студенткою 1-го курсу, завагітніла від викладача. Мені самій не хотілося ставати мамою в цьому віці і предметом обговорень, тому дитину я наро дила таємно і віддала в дитячий будиноk.
Про це я все життя намагалася не згадувати, надто була зайнята кар’єрою. Коли вона сказала, що моя дочка, я нарешті зрозуміла, що вона нагадує мені саму себе. Зустріч була для мене несподіваною, і я не знала, що сказати. -Я Вас довго шукала, – сказала дівчина. – Багато інстанцій довелося пройти, щоб знайти ім’я, а потім і фотографії, не думала, що виnадково зустріч у транспорті. Мені б хотілося з вами познайомитися, дізнатися, чому ви так вчинили. -Так було потрібно, – холодно обірвала її я. – Мені діти не потрібні, не знаю, який сенс був у тому, щоб мене шукати. Я спробувала якнайшвидше піти звідти. Вже котрий день мене мучать думки. А чи правильно я вчинила?